Маркер

tekstus


Tekstus

"Теории приходят и уходят, а примеры остаются"


Previous Entry Поделиться Next Entry
Гайдамаки з Донбасу
Карандаш
tekstus
logo-tyzhden_ua
23 квітня, 2010 | Ярослав Тинченко
Гайдамаки з Донбасу
Під час визвольних змагань 1917–1920 років чимало слобожан і донеччан зробили свій вибір на користь української ідеї
23.04.2010. Гайдамаки з Донбасу

Вважається, що Донецький басейн найбільш інертний у питанні українського національного відродження. Це твердження суперечливе: можна назвати десятки імен славнозвісних українців, вихідців із Донбасу. У війську Української Народної Республіки 1917–1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі.

Проти шумовиння «Арсеналу»

Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях. Картина гідна пензля Рєпіна, але гайдамаки, що наче повернулися з ХVIII століття, насправді йшли не зі зйомок художнього фільму або театралізованого дійства. Їх завдання було куди прозаїчніше та буденніше для того часу – приборкати повстання червоної гвардії, яка захопила завод «Арсенал» та виступила проти влади української Центральної Ради.

Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону. Коли в грудні 1917 року більшовицькі загони почали поступово просуватися з Радянської Росії та захоплювати одне слобожанське місто за одним, Центральна Рада тривалий час не могла зважитися на початок військових дій. Відтак червоні війська роззброювали одну українську залогу за іншою. Але офіцери цих залог, не бажаючи сидіти склавши руки, втекли до Києва, де й об’єдналися під керівництвом колишнього військового секретаря Центральної Ради Симона Петлюри. Аби якось відрізнятися від інших, за ініціативою колишніх командирів харківської залоги Миколи Чеботарьова та Омеляна Волоха запровадили особливу уніформу: широкі штани, шкіряні кожушки брунатно-червоного кольору та баранячі папахи з червоними шликами. Відтоді цих вояків почали звати «червоними гайдамаками».

До мурів заводу «Арсенал», оплоту більшовиків, гайдамаки підкотили гармати, які вони знайшли на подвір’ї розформованої російської військової частини. «А що, батьку, чи не пальнути нам спочатку по отих зрадниках?» – звернувся до Петлюри командир гармашів сотник Смовський, показуючи на пам’ятник Кочубею та Іскрі, що височів навпроти будівлі заводу. «Гарматчики, не робіть цього, – відповів Петлюра, – нехай нащадки дивляться на цих зрадників України, що продали Мазепу на поталу Петру І». Перші ж постріли батареї Смовського примусили замовкнути ворожі кулемети. Крізь попіл та мряку до мурів «Арсеналу» кинулися люди з червоними шликами на шапках. Ще за мить гайдамаки ввірвалися на завод. Тих повсталих, хто чинив спротив, заколювали багнетами, але переважна більшість червоногвардійців підняла руки та здалася.

На площу перед заводом злі та похмурі гайдамаки вивели з «Арсеналу» майже 200 полонених. У дальніх закутках цехів, серед верстатів, було знайдено тіла кількох замучених повсталими вояків полку ім. Богдана Хмельницького – з військ Центральної Ради. Тепер гайдамаки хотіли помститися. На площу перед юрбою червоногвардійців було виставлено кілька кулеметів. Тоді Петлюра закричав: «Це теж робітники... Серед них, можливо, є багато несвідомих українців... А ви хочете їх розстріляти? Я цього допустити не можу, першу кулю – в мене!» Полонених арсенальців замкнули за ґрати (згодом їх звільнять більшовики).

Наступного дня вояків Слобідського коша спрямували до залізничних майстерень, де трималися останні заколотники. Повстання в Києві було ліквідоване. Щоправда, минуло кілька днів, і до Києва прибули радянські війська, які значно переважали частини Центральної Ради. Українські війська, зокрема й гайдамаки, завзято захищалися. Так Гайдамацький кіш тримав оборону проти ворога в Царському саді (нині Маріїнський парк). Як згадували очевидці, протягом дводенних боїв у парку було побито багато дерев, скрізь лежали тіла загиблих. Та врешті-решт знеможені українські частини були змушені залишити столицю. Переможці влаштуали в Києві криваву розправу з прихильниками Центральної Ради та російськими офіцерами: за різними оцінками, протягом лютого 1918 року в місті стратили від 3500 до 5000 осіб.

Отаман Волох

Минуло ще кілька тижнів, і 1-го березня 1918 року вояки Симона Петлюри, переформовані в 3-й Гайдамацький полк, за допомогою німецьких та австро-угорських військ звільнили Київ від більшовиків. На честь цієї події кияни подарували гайдамакам вишитий шовком жовто-блакитний прапор, на якому з одного боку було зображено покровителя міста – Архистратига Михаїла, а з іншого – державний герб та напис: «Хай Бог поможе вам спасти Україну!»

У Києві командиром полку призначили полковника Володимира Сікевича, але він незабаром дістав підвищення – став начальником Слов’янської (Донецької) групи військ, яка мала звільнити від більшовиків Донбас. Тож фактично командував полком сотник Омелян Волох – ідейний натхненник та командир «червоних гайдамаків». Волох був сином простого шахтаря з села Білоцерківка Сватівського району на Донеччині. Кремезний, із широкими плечима, з пронизливим поглядом, із побитим віспою обличчям, він від природи мав непересічний розум, але був зовсім неосвіченою людиною.

Дитинство Волоха було складним: узимку вчився в церковно-приходській школі, а влітку перебував у наймах у місцевого куркуля. Коли ж йому виповнилося 14 років, пішов працювати відгрібником на шахту. Омелян гарно малював, і місцевий священник вирішив допомогти хлопцеві та відвіз його до Харкова, де віддав «хлопчиком» у науку до вивісочника – майстра з виготовлення різноманітних вивісок та плакатів. Для хлопця «наука» полягала лише в рубанні дров та біганні по воду. За кілька місяців він утік із Харкова та подався на шахти. Потім була чотирирічна служба в армії, по відбутті якої Волох знову спробував вивчитися на художника. 1911 року він вступив до Харківського художнього училища ім. Раєвської. 1914-го недовченого художника мобілізували до російської армії, невдовзі він став офіцером. На фронті Волох виявився талановитим організатором та відважним командиром: за бойові подвиги його нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня, й наприкінці війни вже мав звання штабс-капітана. Після Лютневої революції Волох став палким прихильником українських соціал-революціонерів, які вболівали за долю селянства. Волох був змушений перевестися до харківської залоги, де незабаром став одним із активих діячів місцевої ради солдатських депутатів. Минуло ще кілька місяців – і колишній шахтар-художник Омелян Волох опинився на чолі 2-го запасного полку військ Центральної Ради.

Омелян Волох залишався простуватим та малограмотним дядьком. «Антиле-ген-ція... Аристо-кра-тія... Нам ­потрібні вояки, а не вчені люди», – казав він своїм підлеглим. Але ця простуватість підкупляла: Симон Петлюра та деякі інші українські політичні діячі вважали Волоха яскравим виразником інтересів простого українського народу, які він ніколи не зрадить. Саме тому Омелянові Волоху довіряли відповідальні посади в Дієвій армії УНР.

У квітні 1918 року 3-й Гайдамацький полк переможним маршем крокував Донбасом. Місцеві шахтарі спочатку піддалися агітації більшовиків і приєдналися до Червоної гвардії. Але коли вони дізналися, що на чолі Слов’янської групи та в її складі багато братів-східняків, а на чолі гайдамків стоять робітники-шахтарі, то в більшості покинули більшовицькі війська й розійшлися по домівках. Окремі радянські підрозділи, переважно набрані з солдатів старої російської армії, подекуди намагалися чинити спротив, але їх швидко розгромив 3-й Гайдамацький полк. Більшовики намагалися стримати гайдамаків під Лозовою, Микитівкою, Горлівкою, на станції Ртутний завод – та все було марно. Нарешті, 24 квітня 1918 року війська Слов’янської групи дісталися до станції Колпаково – тогочасного кордону поміж Україною та Радянською Росією. В тому районі було захоплено 14 потягів та 23 паротяги, які більшовики забрали з українських депо. Петлюра першим привітав гайдамаків із перемогою: «Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш народ цілі віки». Козаки швидко знайшли на станції кілька дерев’яних стовпів, розмалювали їх у жовтий та блакитний кольори, на кожному з боків намалювали тризуб, а під ним – таблички з написами: «У.Н.Р.», та вкопали їх під Колпаково в найвиднішому місці. Не розгубився й начальник станції: його дружина нашвидкуруч пошила з власної сукні жовто-блакитний прапор, який за якісь півгодини вже майорів над станційною будівлею.

По закінченні бойових дій війська Слов’янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка – в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на ст. Микитівка, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську. На війська поклали завдання допомогти шахтарям відновити роботи копалень та залізниці.

Гайдамака Сосюра

У листопаді 1918 року під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії. Його лави швидко поповнювали добро­воль­ці-шахтарі. Донбасцями було майже повністю укомплектовано 2-й та 3-й курені (батальйони) гайдамаків. Серед інших до складу 3-го Гайдамацького полку вступив і Володимир Сосюра. Згодом він докладно опише свою службу в автобіографічній повісті «Третя рота». Донбасці заводили собі оселедці на голові та за першої нагоди замовляли шапки зі шликами. В грудні 1918 року 3-й Гайдамацький полк брав участь у завзятій боротьбі з білогвардійськими військами, що просувалися на Донбас. Згодом гайдамаки відступили на Катеринославщину, де воювали з червоними та махновцями. Потому полк бився на Правобережній Україні з радянськими військами.

Деякі з колишніх шахтарів стали добрими підстаршинами, і з наказу Волоха їх відправили до Житомирської юнацької школи. Одним із цих щасливців був і Володимир Сосюра. В той час він щиро захоплювався новітньою гайдамаччиною та вірно служив Українській Народній Республіці. Згодом подейкували, що на видання першого збірника віршів юнака кошти дав сам Омелян Волох, а широко відомий вірш «Комсомолець» насправді був присвячений гайдамакам та називався «Гайдамака».

Восени 1919 року, оточена зовнішніми та внутрішніми ворогами, Українська Народна Республіка зазнала військової поразки. Рештки її військ зібралися в районі містечка Чуднів на Поліссі, де відбулася нарада вищого командного складу. Головний отаман Симон Петлюра з прихильниками висловилися за негайний перехід на територію, зайняту поляками. Разом із ними Симон Петлюра планував поновити збройну боротьбу. Воєначальники на чолі з командувачем армії Василем Тютюнником та генералом Михайлом Омеляновичем-Пав­лен­­ком за­явили про про­довження збройної боротьби на рідній землі партизанськими методами. Іншої думки був Омелян Волох, який у той час уже очолював Гайдамацьку бригаду. Він заявив, що зневірився в Петлюрі й на чолі своєї бригади шукатиме порозуміння з радянською владою. Щоправда, Волох не повідомив гайдамаків про своє рішення, й коли отаман віддав наказ бригаді вирушити на приєднання до радянських військ, для багатьох вояків це виявилося несподіванкою. Деякі з них утекли з бригади й долучилися до армії УНР, переважно – до Кінного полку Чорних запорожців. Решта на чолі з Омеляном Волохом приєдналася до Червоної армії. Опинився в більшовиків і Володимир Союра.

Доля більшості гайдамаків, які перейшли на бік червоних, склалася трагічно. Дехто вже навесні 1920 року повернувся на Донбас, де зіткнувся зі сумною радянською дійсністю: каральними органами ЧК, голодом та зубожінням. Не бажаючи миритися з цим, один із колишніх командирів 3-го Гайдамацького полку сотник Маслов створив у Павлограді антирадянську підпільну організацію, яка намагалася нав’язати контакти з військом УНР. Та цю організацію було викрито ЧК, а Маслова і його наближених у липні 1920 року стратили. Інших гайдамаків почали заарештовувати й засуджувати на різні терміни ув’язнення вже в 1920-ті роки. Чи не найдовше протримався колишній отаман Омелян Волох, якому радянська влада навіть дозволила обіймати керівні посади в державних органах. Але і його в 1933 році засудили до десяти років позбавлення волі в Соловецьких таборах. Та своєю смертю Волох не помер. Наприкінці жовтня 1937 року Омеляна Волоха було страчено в урочищі Сандормох у Карелії разом із багатьма іншими відомими українськими громадськими, політичними та культурними діячами.

НА ЗАЛІЗНОМУ КОНІ. Гайдамаки біля панцерника «Швидкий»
НА ЗАЛІЗНОМУ КОНІ. Гайдамаки біля панцерника «Швидкий»

ОМЕЛЯН ВОЛОХ. Командир 3-го Гайдамацького полку. Фото слідства, 1933 р.
ОМЕЛЯН ВОЛОХ. Командир 3-го Гайдамацького полку. Фото слідства, 1933 р.

КОЗАЦЬКИМ шляхом. Старшини 3-го Гайдамацького полку, 1919 р.
КОЗАЦЬКИМ шляхом. Старшини 3-го Гайдамацького полку, 1919 р.


Источник: tyzhden.ua screen



Армія УНР. Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі"
«Альтернативная история» | 14.06.2012
Армія УНР. Гайдамаки з Донбасу. Як донецькі придушили повстання на Арсеналі
Считается, что Донецкий бассейн наиболее инертный в вопросе украинского национального возрождения. Это утверждение спорно: можно назвать десятки имен знаменитых украинский, выходцев из Донбасса. В войске Украинской Народной Республики 1917-1920 годов одной из лучших частей считали созданный Симоном Петлюрой 3-й Гайдамацкий полк, значительную часть личного состава которого составляли донецкие шахтеры.

Холодный вечер 19 января 1918 гайдамаки Петлюры шагали через Никольский цепной мост в охваченный большевистским восстанием Киев. Бросались в глаза овчинные шапки с красными шлыками, выбритые головы с длинными черными чубами, заложенными за уши, свежие шрамы на уверенных лицах. Картина достойная кисти Репина, но гайдамаки, словно вернулись с ХVIII века, на самом деле шли не со съемок художественного фильма или театрализованного представления. Их задача была куда прозаичнее и буднично для того времени - усмирить восстание красной гвардии, которая захватила завод «Арсенал» и выступила против власти украинской Центральной Рады.

Это был Гайдамацкий кош Слободской Украины, в его состав входили офицеры и добровольцы, в основном из Харьковщины и Донецкого региона. Когда в декабре 1917 года большевистские отряды стали постепенно продвигаться из Советской России и захватывать друг слобожанское город за другим, Центральная Рада долго не могла решиться на начало военных действий. Следовательно красные войска разоружали одну украинскую залогe за другой. Но офицеры этих залог, не желая сидеть сложа руки, бежали в Киев, где и объединились под руководством бывшего военного секретаря Центральной Рады Симона Петлюры. Чтобы как-то отличаться от других, по инициативе бывших командиров харьковского гарнизона Николая Чеботарева и Омельяна Волоха ввели особую униформу: широкие штаны, кожаные полушубки коричнево-красного цвета и бараньи папахи с красными шлыками. С тех пор этих воинов стали звать «красными гайдамаками».

К стенам завода «Арсенал», оплота большевиков, гайдамаки подкатили пушки, которые они нашли во дворе расформированной российской военной части. «А что, отец, не пальнуть нам сначала по тех предателях?" - Обратился к Петлюре командир пушкарей сотник Смовский, показывая на памятник Кочубею и Искре, что возвышался напротив здания завода. «Гарматчикы, не делайте этого, - ответил Петлюра, - пусть потомки смотрят на этих предателей Украины, продавших Мазепу в жертву Петру I». Первые же выстрелы батареи Смовский заставили замолчать вражеские пулеметы. Сквозь пепел и туман к стенам «Арсенала» бросились люди с красными шлыками на шапках. Еще через мгновение гайдамаки ворвались на завод. Тех восставших, кто оказывал сопротивление, закалывали штыками, но подавляющее большинство красногвардейцев подняли руки и сдалась.
Гайдамаки з Донбасу
На площадь перед заводом злые и хмурые гайдамаки вывели из «Арсенала» почти 200 пленных. В дальних уголках цехов, среди станков, были найдены тела нескольких замученных восставшими воинов полка им. Богдана Хмельницкого - из войск Центральной Рады. Теперь гайдамаки хотели отомстить. На площадь перед толпой красногвардейцев было выставлено несколько пулеметов. Тогда Петлюра закричал: «Это тоже рабочие ... Среди них, возможно, есть много несознательных украинцы ... А вы хотите их расстрелять? Я этого допустить не могу, первую пулю - в меня » Пленных арсенальцев посадили за решетку (впоследствии их освободят большевики).

На следующий день солдат Слободского кошу направили в железнодорожные мастерские, где сопротивлялись последние мятежники. Восстание в Киеве было ликвидировано. Правда, прошло несколько дней, в Киев прибыли советские войска, значительно превосходящие части Центральной Рады. Украинские войска, включая гайдамаков, упорно защищались. Так Гайдамацкий кош держал оборону против врага в Царском саду (ныне Мариинский парк). Как вспоминали очевидцы, в течение двухдневных боев в парке были избиты много деревьев, везде лежали тела погибших. И наконец ослабевшие украинские части были вынуждены покинуть столицу. Победители устроили в Киеве кровавую расправу со сторонниками Центральной Рады и российскими офицерами: по разным оценкам, в течение февраля 1918 года в городе казнили от 3500 до 5000 человек.

Атаман Волох
Атаман Волох
Прошло еще несколько недель, и 1-го марта 1918 года воины Симона Петлюры, переформированы в 3-й Гайдамацкий полк, с помощью немецких и австро-венгерских войск освободили Киев от большевиков. В честь этого события киевляне подарили гайдамакам вышитый шелком желто-голубой флаг, на котором с одной стороны был изображен покровитель города - Архистратиг Михаил, а с другой - государственный герб и надпись: «Хай Бог поможе вам спасти Україну!»

В Киеве командиром полка назначили полковника Владимира Сикевича, но вскоре он получил повышение - стал начальником Славянской (Донецкой) группы войск, которая имела освободить от большевиков Донбасс. Поэтому фактически командовал полком сотник Омельян Волох - идейный вдохновитель и командир «красных гайдамаков». Волох был сыном простого шахтера из села Белоцерковка Сватовского района на Донетчине. Коренастый, с широкими плечами, с пронзительным взглядом, с побитым оспой лицом, он от природы обладал незаурядный умом, но был совершенно необразованным человеком.

Детство Волоха было сложным: зимой учился в церковно-приходской школе, а летом находился в найме у местного кулака. Когда ему исполнилось 14 лет, пошел работать на шахту. Омельян хорошо рисовал, и местный священник решил помочь парню и отвез его в Харьков, где отдал «мальчиком» в науку к вывесочнику - мастеру по изготовлению разнообразных вывесок и плакатов. Для парня «наука» заключалась лишь в рубке дров и хождении по воду. За несколько месяцев он бежал из Харькова и подался на шахты. Потом была четырехлетняя служба в армии, по отбытии которого Волох снова попытался выучиться на художника. В 1911 году он поступил в Харьковское художественное училище им. Раевской. 1914-го недоученного художника мобилизовали в русскую армию, вскоре он стал офицером. На фронте Волох оказался талантливым организатором и отважным командиром: за боевые подвиги был награжден орденом Святого Георгия 4-й степени, и в конце войны уже имел звание штабс-капитана. После Февральской революции Волох стал горячим сторонником украинских социал-революционеров, которые болели за судьбу крестьянства. Волох был вынужден перевестись в харьковский гарнизон, где вскоре стал одним из активистов местного совета солдатских депутатов. Прошло еще несколько месяцев - и бывший шахтер-художник Омельян Волох стал главой 2-го запасного полка войск Центральной Рады.

Омельян Волох оставался простоватым и малограмотным дядей. «Антил-ген-ция ... Аристо-кра-тия ... Нам нужны воины, а не ученые люди », - говорил он своим подчиненным. Но эта простоватость подкупала: Симон Петлюра и некоторые другие украинские политические деятели считали Волоха ярким выразителем интересов простого украинского народа, которые он никогда не предаст. Именно поэтому Омельяну Волоху доверяли ответственные посты в Действующей армии УНР.

В апреле 1918 года 3-й Гайдамацкий полк победным маршем шагал Донбассом. Местные шахтеры сначала подверглись агитации большевиков и присоединились к Красной гвардии. Но когда они узнали, что во главе Славянской группы и в ее составе много братьев-восточных, а во главе гайдамкив стоят рабочие-шахтеры, то в большинстве покинули большевистские войска и разошлись по домам. Отдельные советские подразделения, преимущественно набранные из солдат старой русской армии, кое-где пытались оказать сопротивление, но их быстро разгромил 3-й Гайдамацкий полк. Большевики пытались сдержать гайдамаков под Лозовой, Никитовкой, Горловкой, на станции Ртутный завод - и все было напрасно.

Наконец, 24 апреля 1918 года войска Славянской группы добрались до станции Колпаково - тогдашней границы между Украиной и Советской Россией. В том районе было захвачено 14 поездов и 23 паровозы, которые большевики забрали из украинских депо. Петлюра первым поздравил гайдамаков с победой: «Да будет вам всем, мои дорогие запорожцы, вечная слава! Вы сделали ту работу, о которой мечтал наш народ целые века ». Казаки быстро нашли на станции несколько деревянных столбов, разрисовали их в желтый и голубой цвета, на каждом из сторон нарисовали тризуб, а под ним - таблички с надписями: «У.Н.Р.» и вкопали их под Колпаково в видном месте. Не растерялся и начальник станции: его жена наскоро сшила из собственного платья желто-голубой флаг, который по полчаса уже развевался над стационарной зданием.

По окончании боевых действий войска Славянской группы расположились в Донецком бассейне: 1-й Запорожский полк им. гетмана П. Дорошенко - в Бахмуте, 3-й Гайдамацкий - в Славянске и на ст. Никитовка, 4-й Запорожский им. гетмана Б. Хмельницкого - в Дебальцево, броневой дивизион - в Краматорске. На войска возложили задачу помочь шахтерам возобновить работы рудников и железной дороги.

Гайдамака Сосюра

В ноябре 1918 года во время восстания против гетмана Павла Скоропадского 3-й Гайдамацкий полк перешел на сторону Директории. Его ряды быстро пополняли добровольцы-шахтеры. Донбасцами был почти полностью укомплектован 2-й и 3-й курени (батальоны) гайдамаков. Среди прочих в состав 3-го Гайдамацкого полка вступил и Владимир Сосюра. Впоследствии он подробно опишет свою службу в автобиографической повести «Третья рота». Донбасцы заводили себе опеледець на голове и при первой возможности заказывали шапки с шлыками. В декабре 1918 года 3-й Гайдамацкий полк участвовал в упорной борьбе с белогвардейскими войсками, которые продвигались на Донбасс. Впоследствии гайдамаки отступили на Екатеринославщину, где воевали с красными и махновцами. После полк сражался на Правобережной Украине с советскими войсками.

Некоторые из бывших шахтеров стали хорошими подстаршинами, и по приказу Волоха их отправили в Житомирскую юношескую школу. Одним из этих счастливчиков был и Владимир Сосюра. В то время он искренне восхищался новейшей гайдаматчиной и верно служил Украинской Народной Республике. Впоследствии говорили, что на издание первого сборника стихов юноши средства дал сам Омельян Волох, а широко известное стихотворение «Комсомолец» в действительности было посвящено гайдамакам и называлось «Гайдамака».

Осенью 1919 года, окруженная внешними и внутренними врагами, Украинская Народная Республика потерпела военного поражения. Остатки ее войск собрались в районе местечка Чуднов на Полесье, где состоялось совещание высшего командного состава. Главный атаман Симон Петлюра со сторонниками высказались за немедленный переход на территорию, занятую поляками. Вместе с ними Симон Петлюра планировал возобновить вооруженную борьбу. Военачальники во главе с командующим армии Василием Тютюнником и генералом Михаилом Омельянович-Павленком заявили о продолжении вооруженной борьбы на родной земле партизанскими методами. Другого мнения был Омельян Волох, который в то время уже возглавлял Гайдамакцкую бригаду. Он заявил, что разочаровался в Петлюре и во главе своей бригады будет искать взаимопонимание с советской властью. Правда, Волох не сообщил гайдамакам о своем решении, и когда атаман отдал приказ бригаде отправиться на присоединение к советским войскам, для многих воинов это оказалось неожиданностью. Некоторые из них бежали из бригады и присоединились к армии УНР, преимущественно - к Конному полку Черных запорожцев. Остальные во главе с Омельяном Волохом присоединилась к Красной армии. Оказался у большевиков и Владимир Союра.

Судьба большинства гайдамаков, которые перешли на сторону красных, сложилась трагически. Некоторые уже весной 1920 года вернулись в Донбасс, где столкнулись с печальной советской действительностью: карательными органами ЧК, голодом и нищетой. Не желая мириться с этим, один из бывших командиров 3-го Гайдамацкого полка сотник Маслов создал в Павлограде антисоветскую подпольную организацию, которая пыталась наладить контакт с войском УНР. Но эту организацию раскрыла ЧК, а Маслова и его приближенных в июле 1920 года казнили. Других гайдамаков начали арестовывать и осуждать на различные сроки заключения уже в 1920-е годы. Дольше всех продержался бывший атаман Омельян Волох, которому советская власть даже позволила занимать руководящие должности в государственных органах. Но и его в 1933 году приговорили к десяти годам лишения свободы в Соловецких лагерях. Но своей смертью Волох не умер. В конце октября 1937 Омельяна Волоха был казнен в урочище Сандормох в Карелии вместе со многими другими известными украинскими общественными, политическими и культурными деятелями.

НА ЗАЛІЗНОМУ КОНІ. Гайдамаки біля панцерника «Швидкий»

КОЗАЦЬКИМ шляхом. Старшини 3-го Гайдамацького полку, 1919 р.


Источник: alternathistory.com screen



См. также:







?

Log in

No account? Create an account